не втрачали а ні жодного дня, що-б не ходити потричі на день до церкви. Сам пан кошовий отаман бував у вутрені частійш, ніж де-які манастирські настоятелі. Тільки військовий писарь, захоплений письмовими справами, не завжди приходив до божої служби. Військовий осаула, остаючись при Коші, хоча це було і не зовсім часто, вважав за козацький сором, коли лишав своє місце, чи свій станок в церкві, що стояв супроти станка судового, порожнім, найпаче тоді, коли правилась служба. Та й вутреня нікого не прощала, коли хто-небудь, особливо із поважного козацтва, прогулював її через яку причину, окрім хіба хвороби, гульні, або одлучки із Коша по постанові всього військового зібрання, або сходин, в яких засідали пан кошовий, військовий суддя, військовий осаула, військовий писарь і куренні отамани. У церкві запорожці стояли завжди дуже чинно, розставлялись один коло одного рядками, і коли діякон починав читати святу євангелію, то всі вони випрямлялись на увесь зріст і витягали до половини із пихов своі шаблі на ознаку того, що ладні боронити слово боже од усіх ворогів шаблями.
В церкві для чотирьох вельможних панів — кошового, судді, писаря і осаули стояли особисті місця, так звані станки, або бокуни, по грецьки стасідії, за якими усе начальство, поки читали часи, сиділо, і коли починалось саме служення, вставало і побожно молилось.
В великий піст не один говільник не їв не тільки риби, або оліі, а навіть не вживав нічого ні горячого, ні вареного, ні такоі піснини, як тетеря, або з пшоном саламаха. Щедрою рукою побожні запорожці подавали милостиню усим калікам — сліпим, хромим, безногим і ріжним старцям, які звичайно сиділи в Січі коло городських воріт мовчки і ждали доброхотноі милостині, якою іх і обділяли запорожці, особливо гуляще козацтво під веселу руку.
