Сторінка:Д. Мамин-Сібіряк. Пригоди статечної миші (1919).djvu/11

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

А скілько латок усяких наставив? Еге, тут уже й рахунків не зведу… Всіх сусідів узував, а сам босий ходив. Та така вже дірява доля шевця! Ну, а тепер уже годі. Вашому братові, мишам, далеко легше на світі божому жити, бо ані тобі чобіт, ані калош не потрібно…

Сердега додержав таки свого слова й справді незабаром помер. Мені було його дуже шкода, та нічого не вдієш: свого часу не то що людина, а й кожна миша, хоч це й сумно, повинна вмерти, як смерть прийде. Довелося знову перебратися до ґенеральші на лихо та на горе своє. Одного чудового ранку мій чоловік таке мені мовив:

— Я з ґенеральшою переїздю на дачу…

— Як то на дачу?! — здивувалася я.

— А ось як: ґенеральша їде, чому б і мені з нею не поїхати? А до того ще я дуже люблю подорожувати… Сама подумай, хіба неприємно літечко прожити на свіжому повітрі? Ти помітила, певно, що останнім часом у мене нерви дуже росходилися…

Сказати правду, спочатку я не звернула жадної уваги на цю балаканину, потім уже на власні очі довелося впевнитися, що чоловік таки справді наважився їхати на дачу. Він непомітно вскочив у коробок, де брилика сховано було, та й поїхав на руках таки у самої ґенеральші. Все це було б дуже смішно, коли б не самота моя. Хіба може бути що сумніще від того, як миша зостається в величезному помешканні сама, зовсім сама? Навіть те, що ґенеральша, од'їздючи на дачу, лишила на все літо чимало всякої страви, — і це