шатися в ґенеральшиному помешканні й зараз же перебралася в підвал.
Я могла б вам пригадати багато, дуже багато випадків такого лукавства, та думаю, що досить буде цього одного. Але не криюсь, навіть між людьми можна натрапити иноді на щось путнє. Я вже казала, що від ґенеральші я зараз же перебралася в підвал, в помешкання шевця — в ту його одну кімнатку, половина якої одійшла під величезну піч. Швець жив самотою, й йому допомагали два підмайстра, страшенні паливоди. Коли швець вперше побачив мене, то не тілько не зомлів, як ґенеральша, а ще й промовив зовсім навіть привітно:
— Еге, мишка!… Ну, багатий буду. Така вже приміта…
Підмайстрі засміялися, а один ще й додав:
— От через що від того клейстеру, що я вчора запарив, тілько половина на сьогодня лишилася…
— І вакси менше стало, — обізвався другий.
— Ну, то що ж? — весело відказав швець. — Чи ж багато треба, щоб прохарчувати одну мишку? Ми от їй кришечок насипатимемо під припічком. Треба й миші жити… Заробітку вона не має, працювати не вміє, а їсти хоче…
Як бачите, швець був на диво розумна людина, ще й надзвичайно добра. Я так собі думаю, чи не був він, часом, коли шиною. Та він і жив, неначе миша, і помешкання його схоже було на якусь мишину нірку.
Я зовсім забула вам сказати, що в мене був чоловік, недбайливий та легковажний, а головне — ле-
