От і роби кому добро. Горобчиху попобив ні за що, гніздо втратив, а сам зостався на стрісі з родиною: як раз налетить яструб, розірве на шматочки. Зажурився Старий Горобець, сів на даху і тяжко зітхнув. — Ох, важко на світі статечній птиці жити!
— Як же ми тепер жити будемо? — бідкалася Горобчиха: У всіх є свої гнізда. Незабаром і дітей висижуватимуть, а ми, мабуть, так на даху й зостанемося.
— Підожди, стара, й у нас кубелечко буде. Але найбільша образа чекала ще на них далі. Вибіг на двір малий Сергій, заляскав рученятами від радощів, що прилетіли шпаки, й не міг натішитися ними. Батько теж радий був і казав:
— Подивись, які вони гарні: неначе шовкові. А як виспівують та виводять! Веселенька пташка!
— А де ж, тату, горобець, що жив у шпаківні? А он де й він на даху сидить… Ой, як він смішно надувся!…
— Та він завжди якийсь розкудланий… Що, брате, не любиш? — звернувся батько до Горобця й весело засміявся. — Ну, надалі наука: не лізь, куди не треба. Не для тебе шпаківню ставили.
Навіть кури й ті сміялися тепер з нещасного Старого Горобця. От до чого дожився старий… Він аж заплакав з горя, а потім схаменувся й набрався відваги.
— З чого ви смієтесь? — згорда спитався він усіх. — Ну, з чого таки?… Помилився я, це правда; а все-таки я розумніший од вас усіх… А головне, я вільна птиця. Еге! І живу, чим Бог пошле, а кланятись людям не піду. Куди б ви всі ділися, як би хазяїн вас не годував і не напував. І ти, Вовчок, здох
