— Налякав же ти шпаків! — гукав йому з подвір'я півень. — Я хоч тілько на юшку и здатен, а все-таки в мене своє гніздо не хапане, а ти поплигай на одній ніжці. Цвірінькало прокляте! так тобі й треба!
— А ти чого радієш? — лаявся Старий Горобець. Ось підожди, я тобі покажу… Я сам покинув шпаківню; дуже велика вона для мене, та й вітер дме крізь щілини.
Бідна Горобчиха сиділа на даху така смутна та приголомшена, й це ще більш роздратувало Старого Горобця. Він підлетів до неї й боляче вдарив її у тім'я.
— Чого ти сидиш? Тілько мене соромиш… Перебіраймось у старе гніздо та й край. А з шпаками я ще дам собі раду.
Але небожі, розташувавшись у гнізді, не хотіли його ні за що назад вертати. Підняли вереск, гомін і, нарешті, виштовхали старого дядька. От це вже справа була гірша, ані-ж із шпаками: свої ж родичі в потилицю женуть! А чи не він же, здавалося б, дбав про них?
