— Хазяїн щось на думці має, — сказав півень, згорда випинаючи свої єдвабові груди.
— А я знаю що! — зацвірінькав з верби Старий Горобець. Ану вгадай, розумна голово?… Ні, краще не мороч собі голови: все одно нічого не придумаєш!
Півень удав з себе, що ніби б то він і не зрозумів цих образливих слів, і, щоб виявити зневагу до чванливого Горобця, голосно заляскав крилами, витягнув шию й, страшенно роззявивши дзьоба, пронизливо заверещав єдиної своєї: ку-ку-ріку!
— Ой, ти дурний репетун! — сміявся Старий Горобець, аж здрігувалось його маленьке тільце — зараз видко, що ти нічого не розумієш. Цвірінь, цвірінь!
А хазяїн маленької хатки, що стояла край міста, справді порався коло чогось надзвичайного. Перш за все виніс із хати скриньку з залізним дашком. Потім достав у шолі довгу тичку й став прибивати до неї цвяхами скриньку. Хлопчик років пьяти пильно стежив кожного його руха.
— Чудова буде штука, Сергію! — весело говорив батько, забиваючи останнього цвяха. Справжній палац…
— А де ж шпаки, тату? — спитав хлопчик.
— А шпаки прилетять самі.
— Ага, шпаківня! — зарепетував півень, почувши цю розмову. — Я так і знав!
