стіжком шапка із бубонцями. Мені так приємно було його побачити, що я думав ніколи не випущу його руку із своєї.
Я сказав йому:
— Мій дорогий Фортунато, от щаслива зустріч! Як Ви добре сьогодні виглядаєте! Але я оце дістав бочечку, ніби Амонтільядо, і маю деякий сумнів.
— Що? — сказав він, — Амонтільядо? Бочку? Неможливо?! В середині карнавалу?
— Я маю сумнів, — відказую, — і зробив таку дурницю, що заплатив повну ціну, як за Амонтільядо, не порадившись з Вами. Вас ніяк було знайти, а я боявся втеряти таку нагоду.
— Амонтільядо!
— Я маю сумнів.
— Амонтільядо!
— І мушу його розрішити.
— Амонтільядо!
— Може, Вас десь запросили, то я піду до Лукезі. Уже хто розбирається в винах, так це він. Він мені скаже…
— Лукезі не скаже, де Амонтільядо, де Херес…
— А є ж такі божевільні, що кажуть, ніби він смаком дорівнює Вам.
— Ходім-но.
— Куди?
— До Вас у льохи.
— Друже мій, ні; я не хочу так зловживати Вашу добрість. Я бачу, Вас десь запрошено. Лукезі…
— Нікуди мене не запрошено; ходім.
— Мій друже, ні; не запросини, а от холод який — я бачу, Ви змерзли. В льохах неможлива вогкість. Там салітрою всі стіни взялися.
— Нічого, ходім. Холод — це фрашки. Амонтільядо! Вас обдурили; а що отой Лукезі, так він і Херес не одрізнить від Амонтільядо.
З цими словами Фортунато заволодів моєю рукою. Наклавши чорну шовкову маску та вгорнувшися добре в roquelaure[1], я дався потягти себе до палаццо.
- ↑ Керея, плащ. Пер.
