Перейти до вмісту

Сторінка:Едґар Аллен По. Вибрані твори. 1928.djvu/169

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Пийте, — сказав я, подаючи йому вино.

Він підморгнув мені і підніс вино до губів. Він гаявсь і фамільярно до мене покивував, а бубонці дзвонили.

— П'ю, — сказав він, — за мерців, що лежать тут довкола.

— А я за Ваш довгий вік.

Він знову взяв мене попід руку, і ми рушили далі.

— Які величезні підземелля, — сказав він.

— Монтрезори, — я відповів, — це великий, численний рід.

— Я забув Ваш герб.

— Золота величезна людська нога на лазурному полі; вона давить змію, що звилася і вгризлась жало́м у п'яту.

— А девіз?

— Nemo me impune lacessit[1].

— Ловко! — сказав він.

Вино вигравало йому в очах і бубонці дзвонили. Мою власну уяву розігрів цей Медок. Поміж стінами із навалених купою кісток, упереміж з барилами й кухвами, ми пройшли аж у найдальші глибини підземелля. Я знову став і на цей раз зваживсь узяти Фортунато за руку повище ліктя.

— Салітра, — сказав я. — Гляньте, її більшає де-далі. Вона, як мох, звисає із стін. Ми під ложем ріки. Тут вогкість стікає краплями поміж ці кості. Ні, вертаймо назад, поки не пізно. Ваш кашель…

— Це пусте, — відказав він, — ходім далі. Але перше, іще ковток — де Ваш Медок?

Я розбив і подав йому пляшку Де Ґраве. Він випорожнив її одним духом. Очі йому спалахнули диким вогнем. Він зареготав і підкинув пляшку угору з жестом, що його я не зрозумів.

Я глянув на нього здивовано. Він повторив свій жест — чудний якийсь жест.

— Не розумієте? — він спитав.

— Не знаю, — відказав я.

— Так Ви не в братстві?

— Як?

 
  1. «Ніхто мене не зневажить безкарно». Пер.