— Пийте, — сказав я, подаючи йому вино.
Він підморгнув мені і підніс вино до губів. Він гаявсь і фамільярно до мене покивував, а бубонці дзвонили.
— П'ю, — сказав він, — за мерців, що лежать тут довкола.
— А я за Ваш довгий вік.
Він знову взяв мене попід руку, і ми рушили далі.
— Які величезні підземелля, — сказав він.
— Монтрезори, — я відповів, — це великий, численний рід.
— Я забув Ваш герб.
— Золота величезна людська нога на лазурному полі; вона давить змію, що звилася і вгризлась жало́м у п'яту.
— А девіз?
— Nemo me impune lacessit[1].
— Ловко! — сказав він.
Вино вигравало йому в очах і бубонці дзвонили. Мою власну уяву розігрів цей Медок. Поміж стінами із навалених купою кісток, упереміж з барилами й кухвами, ми пройшли аж у найдальші глибини підземелля. Я знову став і на цей раз зваживсь узяти Фортунато за руку повище ліктя.
— Салітра, — сказав я. — Гляньте, її більшає де-далі. Вона, як мох, звисає із стін. Ми під ложем ріки. Тут вогкість стікає краплями поміж ці кості. Ні, вертаймо назад, поки не пізно. Ваш кашель…
— Це пусте, — відказав він, — ходім далі. Але перше, іще ковток — де Ваш Медок?
Я розбив і подав йому пляшку Де Ґраве. Він випорожнив її одним духом. Очі йому спалахнули диким вогнем. Він зареготав і підкинув пляшку угору з жестом, що його я не зрозумів.
Я глянув на нього здивовано. Він повторив свій жест — чудний якийсь жест.
— Не розумієте? — він спитав.
— Не знаю, — відказав я.
— Так Ви не в братстві?
— Як?
- ↑ «Ніхто мене не зневажить безкарно». Пер.
