Сторінка:Едґар Аллен По. Вибрані твори. 1928.djvu/180

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено

промикалося світло. Але він, художник, раював при своїй роботі, що тривала день відо дня, година в годину. І він був палкий, невгамовний, нравний химерник, що геть затерявся у своїх марах; він не хотів побачити, що це світло — так примарно воно впадало до самітної вежі і забирало життя й здоров'я його нареченій — і вона марніла явно для всіх, лиш не для нього. Та вона усе усміхалась і була усе бездокірно мовчуща, бо ж бачила, що художник (а він був вельми славний) заживав при своїй роботі гарячкової, палкої утіхи і працював день і ніч, щоб змалювати її, що вона його так любила, а робилася день відо дня геть безживніша, геть хиліша. І справді, кому лиш лучалося узріти цього портрета, той тихим голосом мовив про його подібність, як про могутнє диво, як про доказ не тільки умілости майстра, але рівно й глибокої любови його до неї, що її він так змалював надзвичай прегарно. Аж нарешті, коли робота доходила вже кінця, нікому не давано входу до вежі, бо майстер вкрай зшаленів у запалі своєї роботи і рідко вже одвертав свої очі від полотна — навіть і з тим, щоб глянути на обличчя своєї дружини. І не хтів він побачити, що барви, які він розлив на цім полотні, геть пощезли з обличчя її, що сиділа поперед нього. І так, ко́ли багато тижнів минуло і мало лишилось роботи, — тільки один мазок на вустах, та в очах одну тільки фарбу, — дух Панни засяв був знову, як засяває бува вогонь у світильні. І зроблено той мазок, і покладено фарбу; і майстер на мить став у німому захваті перед ділом, яке він зробив; але далі, іще він дививсь — і трепет напав його, і він зблід, і не стямився з дива, і покликнувши на цілий голос — «Це справді саме Життя!» — він повернувся зразу до своєї коханої: Вона була мертва».