Сторінка:Едґар Аллен По. Вибрані твори. 1928.djvu/192

увагою, немов сподіваючись зразу на чий прихід або ж дослухаючись звуків, що мусіли існувати єдине в його уяві.

Це було під час одного з таких переміжків замріяности чи видимого забуття: перегорнувши сторінку прекрасної трагедії «Орфей» (перша питома італійська трагедія вченого поета Поліціяна), що лежала біля мене на отоманці, я знайшов там уступ, підкреслений олівцем. Це був уступ при кінці третього акту — уступ, повний безмірного зворушення, що доходить до самого глибу серця — уступ, хоча й зіпсований певним безстидством, але такий, що жоден мужчина не прочитає його, не затремтівши новим відчуттям — жодна женщина, не зітхнувши. Ціла сторінка рясніла плямами від недавніх сліз, а на противнім чистім листку були англійські рядки, писані рукою, так одмінною від своєрідного письма мого знакімця, що я нелегко признав їх приналежність до нього. Там стояло:

Моє серце, ти всім була,  чим світ мені повнів — Ти мов острів зелений була  у водяній далині. В гаях твоїх гойний цвіт палав,  і цвіт той був мені. Сліпуча без міри мить!  Мов сон Надія встає — так і геть летить!  Чуєш, там клич роєм «Вперед!» — але вмерла хіть:  В минуле залинуло серце моє, стало — німує — мовчить.	Хто рай пожарем спалив  і серцю смерть прорік? «Навік — навік — навік» (так б'ють у берег мій вали,  так гучить буряний крик) Не злітають увись ранені орли, не заквітне дуб-громовик! Дні мої стали в мріях.  Всі мої тайні сни там, де твій зір зоріє,  де хода твоя бренить, — в танцях таких легковійних,  в краях таких чарівних!
Давно на пінявих тих валах  за тобою заникли вісті. В старечі руки ти віддала  свої красоти чисті. А що ж мені — цих хмар імла,  цих верб плакуче листя?

Ці рядки були по-англійському — мова, що її, мені думалось, автор не знав; але цей факт мало мене здивував. Я занадто свідомий був обширости його познань та дивної його втіхи ховати їх від стороннього ока, і мене не вразило таке відкриття;