руху та фізичного існування, наслідком довго і тривко видержуваного абсолютного тілесного покою — отакі були деякі з найзвичайніших, найменше погубних химер, спричинених станом духовних сил, не неповторним справді, але таким, що геть одхиляє якусь аналізу чи то пояснення.
Та щоб не зрозуміли мене неправо. Неприродну, трудну і хоробливу увагу, збуджувану отак об'єктами в своїй власній натурі маловажними, не повинно змішувати у характері з тією розважливою схильністю, що властива всьому людському родові, а зосібна людям з палкою уявою. Це не був у мене, як можна б зразу подумати, скрайній вияв чи то перебільшення цієї схильности, але істотно, в самій основі щось різне й одмінне. В одному разі мрійник чи ентузіяст, зацікавившися об'єктом звичайно не без ваги, непомітно пускає його з очей в буянні вислідів та наведень, що від нього походять, аж поки наслідком марення в'яві, нераз сповненого розкошами, він знаходить побудник, або першу причину своїх розмислянь цілковито заниклим, забутим. У моїм випадку первісний об'єкт бував незмінно сам у собі пустий, але ж набирав у моїй недужній уяві зрефлектованого і нереального значіння. Тут мало було — коли тільки були — якихось вислідів; і ці, нечисленні, повертали до свого вихідного об'єкту, як до центру. Мислення ніколи не давало мені утіхи; і при кінці мого марення перша причина не тільки не губилась з очей, але ж набувала того неприродно перебільшеного інтересу, що був переважною рисою моєї недуги. Словом, спеціяльно зуживана духовна здібність, це була в мене, як я вище сказав, увага, а у мрійника в'яві такою буває здібність спекулятивного мислення.
Мої книги у цій добі, коли б і не спричинялись активно до збудження моєї недуги, брали, звичайно, великий уділ в характеристичних її властивостях своєю уявною і нелогічною природою. Я добре пригадую, між іншим, трактат благородного італійця, Целіюса Секунда Куріона, «De Amplitudine Beati Regni Dei»[1], великий твір св. Августіна «Боже місто» та Тертулліянове «De
- ↑ „Про Велич Блаженного Царства Божого“. Пер.
