sepulchrum amicae visitarem, curas meas aliquantulum fore levates»[1]. Чом же, тоді, прочитавши, волосся стало мені сторч на голові і кров мого тіла застигла у жилах?
Тут почувся легенький постук до дверей книгозбірні — і блідий, як жилець могили, зайшов навшпиньки служник. Його очі здича̀віли з жаху, і він говорив до мене голосом трепетним, хриплим, надзвичай глухим. Що він казав? — я дочув уривкові фрази. Він казав про несамовитий крик, що порушив мовчання ночи; про те, що вся челядь зібралась до гурту; що там, де кричало, взялися шукати; і тут його голос став жахливо чіткий, коли він шепотів мені про оскверніння могили — про скалічене тіло, повите в саван, але все ще дишу̀ще — все ще трепетне — все ще живе!
Він показав на моє убрання; воно було все покаляне, на нім запеклася кров. Я мовчав, і він взяв мене злегка за руку; там одтиснулися людські нігті. Він звернув мій погляд на якийся прѐдмет коло стіни. Я дивився на нього кільки хвилин: то був заступ. З криком поскочив я до столу і схопив скриньку, що лежала на нім. Але я не здужав її розчинити; і що я весь тремтів, вона виприснула мені з рук і важко упала, і розбилася на дрізки; і з неї з брязкотом покотилися інструменти для зубних операцій, а вперѐміж із ними тридцять два невеличкі, білі, як із слонової кости шматочки, що розсипались геть там і там по підлозі.
- ↑ «Товариші мені говорили, щоб навідав по̀други гробівницю: непомалу журбу свою цим полегшу».
