довести, що я знаю про вбийство, або звинуватити мене за це знання. Врешті, про мене ж узнали. Той, хто подав оповістку, означив мене, як власника звіря. Я непевний, як далеко сягає його знання. Коли я не виправлю від нього таку велику цінність — а за неї ж відомо, що вона моя, — я, принайменше, поставлю звірину під підозріння. Це мені не годиться — притягати увагу чи до себе, а чи до звіря. Заявлюсь-но я на оповіщення, заберу орангутанга та й держатиму його на замку, поки забудеться все це діло».
В цей момент ми почули на сходах чиюсь ходу.
— Наготуйте Ваші пистолі, — сказав Дюпен, — але ні вживайте їх, ані показуйте без мого сигналу.
Вуличні двері будинку лишались незамкнені — і наш гість, не дзвонивши, вступив на сходи та зійшов кільки східців нагору. Тоді, здавалося, він завагавсь. Ми почули, що він спускається вниз. Дюпен поспішно кинувся був до дверей, коли ми знову почули, що він простує нагору. Удруге він не повернув уже назад, ішов певне і постукав у двері нашої кімнати.
— Заходьте, — сказав Дюпен привітним і сердечним тоном.
Той зайшов. Він таки був очевидно моряк — висока, кремезна його постать виглядала м'язисто; на лиці, не так неприємному, стояв зухвалий вираз одчаюги. Його вид, засмажений сонцем, наполовину був схований під бакенбардами та вусами. Він мав із собою здоровенну дубову палицю, але іншої зброї в нього ніби-то не було.
Він незґрабно вклонився і побажав нам «доброго вечора» французьким акцентом, який, хоч і відгонив дещо Невшателем, досить певне вказував на паризьке походження.
— Сідайте, друже, — сказав Дюпен. — Я гадаю, ви прийшли по орангутанга. Право, я заледве не заздрю на вас, що це ваша власність; надзвичайно гарна і, безперечно, дуже коштовна звірина. Скільки йому год, як на вашу думку?
Моряк глибоко віддихнув, немов увільнившися зразу від незносного тягаря, і тоді відповів певним тоном:
— Не скажу — але має бути не більше, як чотири-п'ять років. Ви тут його держите?
