йде річ, розкриває його, береться ніби читати, а тоді кладе його поруч із першим. Після цього він знову говорить десь із чверть години за суспільні справи. Нарешті, відходячи, він бере із стола той лист, що не був його власністю. Правдивий власник це бачив, але, звичайно, не зважився звернути увагу на цей учинок в присутності третьої особи, що стояла поруч. Міністр пішов собі геть, покинувши свій лист — абсолютно неважний — на столі.
— Отже, маємо тут, — мовив Дюпен до мене, — достоту те саме, що ви вимагали для повного впливу — злодій знає таки, що власникові відомо, хто саме злодій.
— Так, — відказав префект; — і осягнену таким чином власть, коли минуло кільки місяців, ужито в справах політичних, ще й в розмірах дуже небезпечних. Пограбована особа що день, то дужче переконується, що її листа конче треба вернути назад. Але цього, звичайно, не можна зробити явно. Врешті, доведена до відчаю, вона доручила справу мені.
— Спритнішого агента, — мовив Дюпен, пускаючи чудове кільце диму, — не можна, я думаю, бажати, ні уявити навіть.
— Ви лестите мені, відказав префект, — але можливо, що подібна думка могла там явитися.
Очевидно, — сказав я, — як ви й сказали, цей лист і досі таки в посіданні міністра: раз що саме посідання, а не якийсь ужиток листа, дає йому власть. Раз уживши його, власть ця зникає.
— Справедливо, — відмовив Ґ., — і з цього міркування я виходив. Моя перша турбота була зробити огульний трус у міністровому домі; і тут головна трудність полягала мені в потребі зробити це так, щоб міністр не довідався. До того ж, мене попереджено про небезпеку, що мала б постати, коли дати йому причини підозрити наші наміри.
— Але ж, — сказав я, — ви є цілком au fait[1] в таких розшуках. Паризька поліція часто виконувала такі завдання.
— О, це так! під цим поглядом я не мав чим журитися. Міністрові звичаї також давали мені велику полегкість. Його
- ↑ Знаєтесь, розумієтесь. Пер.
