— Так, маса, він мертвий, як цвях — зовсім, зовсім мертвий, зовсім, зовсім мертвий.
— Що мені робити, боже мій! — сказав Леґран в страшнім одчаю.
— Робити? — сказав я, радіючи з нагоди закинути слово, — ясно, іти додому і лягати. Ну-ну — хорошеньке діло! Вже пізно і, крім того, ви ж пам'ятаєте вашу обіцянку.
— Джупітере! — гукнув він, не звертаючи на мене найменшої уваги, — ти чуєш мене?
— Так, маса Вілл, чую все до тютьки.
— Отже, попробуй дерево ножем і подивися, чи воно дуже підгнило.
— Воно підгнило, маса Вілл, це так, — відповів негр за хвилину, — але не так гниле, щоб зовсім. Я міг би просунутися трішки по сукові, я міг би звичайно, сам.
— Сам, що ти хочеш цим сказати?
— Ясно, я кажу про жука. Це дуже важкий жук. Припустім, я його попереду викину — і тоді сук не вломиться від ваги одного негра.
— Ах ти чортове кодло! — закричав Леґран, очевидно, дуже зрадівши, — що ти мені верзеш там дурниці. Коли тільки впустиш жука, я скручу тобі шию. Гей, Джупітере, ти чуєш, що я кажу?
— Так, маса, не треба й кричати отак на бідного негра.
— Гаразд, отже слухай, коли ти долізеш цим суком, наскільки лише можна без риску, і не впустиш жука, то я подарую тобі срібний долар, як тільки ти спустишся назад.
— Я вже виграв, маса Вілл, уже зроблено, — дуже швидко по цьому сказав негр, — Майже на самому краї.
— На самому краї! — майже завищав Леґран, — ти кажеш, що ти зовсім край сука?
— Скоро буду коло краю, маса — о-о-о! Бог святий, пресвята божа матір! Що це там на дереві!
— Добре! — гукнув Леґран радісно. — Що там є?
— Що? Там тільки череп — хтось зоставив свою голову на дереві, і ворони обскубли з нього все м'ясо.
