— Я так і думав, я знав це, ура! — закричав Леґран, пустив негра і пройшовся низкою курбетів і сальтомортале на превелике здивовання свого слуги, що, підвівшись з землі, дивився мовчки на хазяїна і на мене, і знов на мене і на хазяїна.
— Ну, нам треба вернутися, — сказав Леґран, — гра ще не скінчена, — і він знову подався до тюльпанового дерева.
— Джупітере, — сказав він, коли ми підійшли до стовбура, — ну, диви! Чи череп був прибитий до сука лицем назовні, чи лицем до стовбура?
— Лицем назовні, маса, так що ворони могли видзьобати йому очі дуже легко.
— Гаразд, так от — чи ти пустив жука через це око, чи через оце? — тут Леґран торкнувся по черзі обох його очей.
— Через оце око, маса, через ліве око — от саме, як ви мені казали, — і знов негр показав на праве око.
— Добре, — ми мусимо спробувати ще раз.
Тут мій приятель, у божевіллі якого я тепер убачав чи думав, що вбачав, якісь ознаки методичности, витяг кілка, забитого на точці, де був упав жук, і пересунув його щось на три цалі на захід. Протягши знову рулетку, як і першого разу, від стовбура й кілка на п'ятдесят футів по простій лінії, він назначив точку, що була в кількох ярдах від того місця, де ми копали.
Навколо нової точки він накреслив коло, тепер трішки ширше, і ми знову взялися працювати лопатами. Я страшенно був стомлений, але, заледве розуміючи, що змінило мій настрій, я не почував уже такої неохоти робити. Я якось непомітно зацікавився, більше того — став хвилюватися. Можливо, що, попри всій химерній поведінці Леґрана, в ній було щось, якась розміркованість і систематичність, і це вплинуло на мене. Я копав щиро і час від часу ловив себе на тому, що виглядав з почуттям, дуже схожим на надію, отих скарбів, що звели з розуму мого бідолашного друга. В момент, коли ці фантазії найбільше опанували мене і коли ми були робили вже годин з півтори, нас перепинило страшне скавчання собаки.
Здавалося, ніби тоді, у перший раз, він вив, капризуючи чи бавлячись, та тепер у його скавчанні чулися прикрі й загрозливі
