нас. Самий жах був округ — густий морок та задушливо чорна ебенова пустиня. Містичний жах закрадався помалу в розум старого Шведа, і мою власну душу повило німе зачудовання. Мb зовсім покинули марні турботи за наш корабель і, прикріпившися яко мога до пня, що лишився від бізань-мачти, гірко вдивлялися у безмежний світ океану. Ми не мали жодних засобів числити час, ні жодних підстав для здогадів про місце, де пробува̀ли. А проте ми свідомі були того, що зайшли далі на південь, ніж усі попередні мореплавці, і дуже дивувалися, що не стрічали звичайних крижаних завал. Тимчасом кожний момент загрожував стати для нас останнім — кожен гороподібний вал квапився нас поглинути. Хвиля перевищувала все, що я вважав за можливе; що ми досі не затонули, це було чудо. Мій товариш казав про легкий вантаж і нагадував мені прекрасні властивості нашого судна; але я не міг не відчувати безнадійність самої надії і понуро лагодився до смерти, що її, я думав, ніщо не загаїть більше, як на годину; а тимчасом з кожним вузлом дороги нашого корабля бурування чорного незміренного моря ставало де-далі зловісніше, де-далі страшніше. Часом дух нам захоплювало, підіймаючи понад літ альбатросів — часом млость нападала в нагальнім падінні у во́дяний ад, де повітря стояло в замлілій незрушності, і ні жодний звук не тривожив сніння морських потвор.
Ми були в самім споді одної з безодень, коли наглий зойк мого Шведа страшно розлігся в темряві.
— Глянь! глянь! — голосив він мені у вуха. — Боже всесильний! глянь! дивись!
Поки він так кричав, я спостеріг темний, похмурий блиск червоного світла, що ливсь по обоччях розлогої прірви, де ми лежали, і кидав нерівне сяйво на нашу палубу. Звівши очі, я взрів видовище, що заморозило біг моєї крови. На жахній висоті понад нами, на самій грані прикрого спаду, висів велетенський корабель на яких чотири тисячі тонн. Знесений на вершину хвилі, всотеро більшої за його власний розмір, він повершав, одначе, види́мою величиною будь-яке судно Індійської лінії. Його гігантський корпус був тьмяного густочорного кольору,
