Протягом осени року 1827, живши поблизу Шарлотсвіла в Вірджінії, я випадково познайомився з містером Августом Бедло[1]. Це був дуже не аби-який молодий джентлмен з усякого погляду, і він викликав у мені глибокий інтерес і цікавість. Мені не вдалося зрозуміти його ні з фізичного, ні з морального боку. Я не міг дістати достатніх відомостей про його сім'ю. Я так і не дізнався, звідки він прибув. Навіть що до його віку — хоч я і назвав його молодим джентлменом — було щось таке, що мене не мало бентежило. Він, що-правда, здавався молодим — і він часто говорив про свою молодість — але бували моменти, де мені було б дуже легко уявити собі, що йому сто років. Але нічим він не був такий чудний, як от своїм зовнішнім виглядом. Він на диво був високий і тонкий. Він був сутулий. Його ноги були надзвичайно тонкі й худорляві. Його лоб був широкий та низький. У шкірі на його лиці не було ані кровинки. Його рот був широкий і сильно розтягувався, і зуби були такі нерівні, хоч і здорові, що я зроду раніш не бачив таких у людськім черепі. Та вираз його усмішки ні в якім разі не був неприємний, як можна було б подумати; але в ньому не було абсолютно ніякої розмаїтости. Це був вираз глибокої меланхолії й безнастанної скорботи. Його очі були над усяку міру великі й круглі, мов у кота. Зіниці також при всякім збільшенні або зменшенні світла стягалися й розширялися, як оце спостерігається в тварин цього ґатунку. В моменти зворушення очі його робилися неймовірно блискучі і, здавалося, вони сяли лучистим промінням не відбитого, але існого, середовинного світла, як от свіча
- ↑ «Bedloe» — читається «Бедло». Пер.
