Рис. 3 Рис. 5
Всю довжину третьої провалини ми встановили у триста двадцять ярдів. При точці а був в ній отвір, на шість футів уширшки; він заглиблявся на п'ятнадцять футів у скелю і кінчався там у мергелевому ложі — дальшого ходу, як ми сподівались були, за ним не було. Ми вже лагодились вибиратися із цієї розколини, куди світла сягало обмаль, аж тут Пітерс звернув мою увагу на ряд дивовижних вибоїв у мергелевій поверхні, в самім гузирі того кам'яного мішка, де ми стояли. При невеликім зусиллі уяви в лівій, найдальшій на північ, вибоїні можна було роздивитись ніби якесь умисне, хоч і грубе виображення людської постати; вона стояла просто, простягти перед собою руку. Решта вибоїн теж ніби трохи нагадувала альфабетичні знаки, і Пітерс був заповзявся конче обстоювати легковірну думку, що це якесь письмо. Кінець-кінцем я йому довів його помилку, звернувши увагу на дно розколини, де поміж порохом ми кавалками повизбирували кільки здорових мергелевих плит; їхні виступи якраз припадали до вибоїн на стіні, і очевидно, що їх позривало із поверхні якимось здвигом. Так утворились ті вибоїни, і були вони, таким побитом,нечим іншим як утвором природи. Рисунок 4 дає точну копію всього ряду.
Рис. 4
Переконавшися, що ці дивні печери ніяк не поможуть нам визволитись із полону, ми рушили знов, пригнічені й розчаровані, на вершину гори. Протягом наступної доби не випало нам нічого такого, що б варт було згадувати; хіба що, оглянувши грунт на схід від третьої провалини, ми викрили там дві глибокі трикутні ями, так саме із чорно гранітними стінами. Спускатися ще й у ці ями, як ми рішили, шкода було й заходу, бо вони мали вигляд звичайних природних колодязів, без ніякого виходу. Кожна з них мала ярдів двадцять в обводі, а форму їх та відносне до третьої провалини становище показано на рисункові 5.