Двадцятого числа, побачивши, що далі держатись самими горіхами неможливо, бо вони причиняли нам несвітські муки, ми рішили піти на одчай і попробувати спуститись південним схилом гори. Чоло її тут творила найм'якіша порода мильного каменю — правда, що воно на всім своїм протязі спадало майже простовисно (принаймні на сто п'ятдесят футів углиб), а в багатьох точках угиналося навіть в середину. Після довгих розшуків ми нагляділи вузький виступ, футів на двадцять попід гранню кручі; отже, Пітерс умудрився туди перебратись, тільки й мавши при цьому помочи, що я його здержував на звязаних докупи наших носовиках. Дещо трудніше спустився туди і я, і тут ми побачили, що увесь дальший спуск можна вчинити тим самим способом, як отоді, коли ми видиралися із провалля, поховані там падінням гори — тоб-то, вирубуючи ножами в мильному каменю сходинки. Трудно собі уявити крайню рисковність цієї спроби; та що інших способів не було, ми рішились таки на неї.
На виступі, де ми оце стояли, росло кільки горіхових кущів, і до одного ми прикріпили кінець нашої в'язки з носовиків. Другий кінець прив'язали Пітерсові до пояса, і я спустив його попід виступ, поки сягнули натягнуті носовики. Тут він узявся копати у мильному камені діру (дюймів на вісім-десять), вирізаючи скелю косо, на висоті фута, або-що, а потім загнав у рівну поверхню досить кріпкий кілок; за молоток йому правила ручка пистоля. Тоді я підтягнув його футів на четверо вгору; він і тут зробив таку саму діру, загнавши в неї знову кілок, і, таким чином, мав уже опору на руки й ноги. Потім
