непу, коли для соціяльного лірика склалась неможлива ситуація. З одного боку, ти переможець, а з другого — ти зовсім навпаки, і ніяк не переможець. Однією рукою ти мусиш співробітничати з дрібною буржуазією, а другою — ти наказуєш собі боротись із нею. З одного боку, ти мусиш (обов'язково мусиш) душити „живе слово“, бо воно є не що инше, як продукт буржуазної культури, але з другого — ти, наперекір диктатурі пролетаріяту, сам хочеш почути це „живе слово“, бо ти вже затоскував за ним і задихаєшся в сірій, нудній і роздериротазівотній казенщині „Єпархіяльних вєдомостей“, що її, казенщину, до речи, породжує те буття, яке визначає твою свідомість!
Майже одночасно з Вас. Елланом на далекій півночі загинув руський поет Сергій Єсенін. Судьба їхня — по суті судьба однієї людини. Між ними є багато спільного й саме тому, що вони люди зовсім протилежних соціяльних полюсів. Але в той час, коли в Єсеніні внутрішню колізію було розвязано перемогою лірика, в Еллані переміг революціонер. І зовсім не випадково, що „псаломщик“ Єсенін повісився, а „бард революції і пролетаріяту“ за кільки років до своєї фізичної смерти повісив у собі лірика.
