— Ох, моя дитинко, лиш обовязок і послушність дає щастя. За одну годину пристрасти та гордости приходиться відтак вянути і сохнути ціле життя. Хочеш бути щаслива, то покорися, відречися всего, пропадай без сліду…
Вона міркувала, що Ангелика рада би вирватися з її обнять, і почала перший раз тепер про те говорити, чого досі ніколи не розказувала.
— Хіба-ж ти думаєш, що ми, тато твій та я, щасливі? Ми може-б і були щасливі, коби нам тяжкий біль не задавав муки…
Вона стала ще тихійше говорити і оповідала дрожачим голосом, як Губерт пібрався з нею проти волі її матері, як їм померла дитинка, як вони сподівалися другої та все на дармо, бо за кару за їх провину лишаться мабуть бездітними. А все-ж таки вони дуже любилися і жили спокійно з праці своїх рук. Вони були-б певно нещасливі, жили-б певно в сварці і незгоді, а життя було-б їм сталося пеклом па землі, як би не то, що обоє старалися якось з собою годитися, він своєю добротою, а вона своїм розумом.
— Розваж же дитинко, най тобі нічого не забагається, від чого будеш мусіла відтак ціле життя страдати… Будь покірна і послушна і не давай серцю волі…
Ангелиці зробилось важко на серці, личко її поблідло і мало вже сльози не покотились з очей.
— Мамцю, не завдавайте мені жалю! Я люблю його і він мене любить.
І з очей покотились її сльози. Слова матері, що таки щиро звірилась перед нею, зворушили її, тронули глубоко; на її лиці видно було велике занепокоєння, як би від того, що вона побачивши крихіточку правди, мусіла її признати. А вона так радо хоч би і душу була би віддала за свою любов.
А тепер вимірила Губертина найтяжший удар.
— Я не хотіла завдавати тобі відразу великого жалю, але воно таки добре, щоб ти про все знала… Коли ти вчера пійшла вже була на гору до себе, розпитувала я отця Корнила, чому Преосвящений так довго не хотів ніяк брати свого сина до себе до Бомонту… Владика — казав він — дуже журиться тим, що його син, молодець дуже горячий, не розважує нічого а так на осліп кидається в життя. Йому дуже жаль, що він не міг вивести його на священика, а те-
