Сторінка:Еміль Золя. Мрія (1932).djvu/17

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

17

МРІЯ



як який велитень піднимається вона понад всі ті низенькі доми, що мов пташенята горнуться від студени під її крила. Там жиють люде лиш для неї і з неї; ремісники працюють, крами продають, а все лиш на те, щоби її удержати, прибрати і нагодувати — її і її духовенство. А коли там є ще і міщане, то вже лиш останки давніх родів. Вона є осередком міста, бо від неї розходяться вулиці як би її жили; ціле місто лиш нею віддихає. Тому то се місто, що мов би монастирями розложилося довкола катедри, нагадує ще і нині давні часи а з него віє якимсь поважним і милим духом мира та глубокої віри.

Серед сего таємничого міста, стояв дім Губертів, в котрім Ангелика почала жити новим життям, найблизше катедри — кість з її костей. Мабуть якийсь приходник в давних часах, що хотів позискати для церкви прадіда вишивачів, позволив йому всунути тут свій дім між пілястри церкви. Від полудня замикав будинок церковний малий і вузкий городець; насамперед богато бічних каплиць, котрих вікна виходять на далеку площу а відтак і кораб церкви з своїми філярами і величезною банею, покритою бляхою. Світло сонця не доходило ніколи аж до самої землі в городі і для того росли тут лиш блющ і букшпани. А мимо того, що висока церква покривала город вічною тінею, було в нім якось дуже мило та любо; була то чиста тінь, спокійна і тиха мов могильна, а з неї віяло якимсь милим запахом. В сю зелену закутину, з сутіни котрої заносило свіжим холодом, не заходив ніякий голос, хіба лиш голос дзвонів з обох веж катедральних, а позвук їх потрясав цілим домом, що видавався, як би разом з церквою був витесаний з одного каменя і жив її кровю і духом. Яке би і не правилося богослуження в церкві, а в домі зараз гомоніло; чи то правилася соборна служба Божа, чи гуділи орґани, чи півці співали в церкві, або хоч би лиш хтось з побожних зітхнув там глубоко, то в домі дрожала зараз кожда цеголка, по нім розходився мов би святий голос Невідомого. Ба, иноді добувався до него через холодні мури навіть і милий запах ладану.

Тут росла Ангелика, як в якім монастирі, повних пять літ, з далека від цілого світа. Лиш, бувало в неділю рано, в семій годині, ходила до церкви. Губертина постаралася о те, що Ангелиці дозволили не ходити до школи; вона, ба-