18
ЕМІЛЬ ЗОЛЯ
чите, боялася, щоби дівча не сходилося там з пустими дітьми. Старосвітський дім в своїй самоті, з городом тихим мов кладовище, був отже для Ангелики цілим світом. Вона мала свою кімнатку з білими стінами на піддашу. Рано збігла до кухні поснідати а відтак ішла на роботу до робітні на першім поверсі. Ті кімнати, а відтак ще і круті сходи на вежі — от і всі вже закутини, серед котрих Ангелика цілий час проживала, але за то і всі вони були як святі для неї, бо з роду в рід ніхто їх не тикав, нічого в них не зміняв. До кімнати Губертів не заходила вона ніколи, ледви що коли перебігла через світлицю на долині — а лиш ті дві кімнати були устроєні на новійший лад. В світлиці зарівнано вистаючі колись бальки ґіпсом а на стелі була штукатура в виді вінця з пальм і з розетою в середині. Жовті тапети з великими цвітами походили з часів першого цісарства, так само і піч з білого мармору і меблі з магоню, підсвічник, софа і чотири крісла покриті утрехтським оксамітом. Ангелика заходила сюди дуже рідко, хіба лиш коли треба було змінити виставу в вікні і вивісити нові вишивки. Тоді вже і виглянула вона на хвильку на світ Божий, хоч все лиш одно і те саме бачила: вузку вулицю, що ішла попри порталь св. Агнії, якусь побожну жінку, відмикаючу двері до церкви, що відчинялися без лоскоту і напроти від них пусті на око крамниці золотаря і торговельника воском — в одній чаші і монстранції, а другій грубі свічки церковні. Та монастирська тишина, що спочивала на цілім Бомон ль'Еґліс, понад вулицею Маґльоар, поза єпископською палатою, над вулицею Великою, на котру виходила вулиця Орфевр, над пляцом ді Кльоатр, де піднималися високо в гору обі вежі катедральної церкви, давалася всюди відчувати — воздух, що з мрачним днем спускався тут на землю, був якийсь тяжкий і лінивий.
Губертина поставила була собі за задачу о скільки її сил доповнити виховання Ангелики. І вона думала так само, як і всі давнійше, що для женщини досить, коли уміє трохи читати, писати та рахувати. Але що то вона нераз мусіла намучитись з дитиною, котрій наука ніяк не хотіла лізти до голови! Дівча не хотіло ніяк уважати, а все лиш заглядало до города, хоч там і не було на що дивитися. Ангелика не могла ніяк взятися читати. Диктуй їй бувало хоч і як цікаві річи, то вона все таки не напише без похибки. А при тім ма-
