м. Керч, Єнікале, Кінбурн з околицями. 21(10) берез. 1779 в султанському палаці Айнали-Кавак (Стамбул) А.-Г. I підписав додаткову угоду (роз'яснювальну Айнали-Кавакську конвенцію 1779), що оголошувалася частиною турец.-рос. договору 1774. Згідно з нею, Туреччині поверталися землі між Дністром і Пд. Бугом, що належали татарам. У ст. 5 пункті 3 цієї угоди султан обіцяв перевести козаків, які перебралися на тер. Туреччини після розгрому Запорозької Січі 1775 (бл. 12 тис. осіб), подалі від берегів Чорного м., на правий берег Дунаю, де вони невдовзі заснували Задунайську Січ. У квіт. 1775 А.-Г. I підписав договір з імп. Йосифом II, за яким захоплена перед тим австрійс. військами Буковина разом з містами Чернівці і Сучава (нині Румунія) перейшла до Австрії. У серп. 1787 під впливом англ. дипломатії султан розпочав чергову війну з Рос. імперією. Протягом останніх років життя султана (1787–89) — у битвах з військами Г. Потьомкіна та О. Суворова (у їхньому складі активну участь брали підрозділи укр. козацтва) під Кінбурном, Очаковом, Фокшанами, Римником (нині м. Римніку-Серат, обидва — Румунія) ї Хаджибеєм (нині на тер. Одеси) — турец. війська зазнали поразки. А-Г. I мав 22 дітей, серед них — майбутній султан Осман. імперії Магмуд II. Літ.: Дружинина Е. И. Кючук-Каймарджийский мир 1774 года (его подготовка и заключение). М., 1955; Лорд Кипросс. Расцвет и упадок Османской империи. М., 1999. Т. В. Чухліб. АБРАГА́М (Abraham) Владислав (1860–1941) – польс. історик, фахівець з історії польс. костьолу та права. Проф. Львів. ун-ту, чл. Польс. АН. Автор ґрунтовних робіт з історії середньовіччя, у яких досліджував діяльність перших орг-цій польс. катол. церкви, а також праць про історію укр. церкви Тв.: Organizacja Kościoła w Polsce do pol. w. XII. 1980; Powstanie organizacji Kościoła Łacińskiego na Rusi. 1904; Zawarcie małżeństwa w pierwotnym prawie polskim. 1925 Т. І. Зарецька. |
(1897), навч. у Петерб. ун-ті та Археол. ін-ті, де слухав лекції О. Соболевського, В. Ламанського, О. Веселовського та ін. Учень О. Шахматова. Викладав у різних навч. закладах. Санкт-Петербурга, згодом — на Вищих (Бестужевських) жін, курсах, в Археол. ін-ті, Петерб. ун-ті. 1903–09 керував каф-рою рос. та старослов'ян. мов Петерб. духовної акад. звідки його було звільнено за політичну неблагонадійність. Після Жовтневої революції 1917 обіймав професорські посади у Ленінгр. ун-ті, а 1939–41 — у Смоленському пед, ін-ті. Активно співпрацював з Комісією укр. письменства доби феодалізму та торг. капіталізму ВУАН, Ленінгр. т-вом дослідників укр. історії, письменства та мови. Після II світ, війни викладав у Вільнюському університеті
Серед наук. інтересів — рос. літ. (редагував академічне зібр. творів М. Лермонтова, 1910–13), археографія (описи рукописів б-к Петерб. АН та Софійського собору м. Києва). Найбільший внесок зробив у вивчення історії давньорус. письменства. Перше його наук. дослідження «К вопросу об источниках Несторова “Жития преподобного. Нестора Печерского”» (1898) увійшло до магістерської дис. «Исследование о Киево-Печерском патерике как историко-литературном памятнике» (1901). Результатом його багаторічних досліджень Патерика Києво-Печерського стали кілька академічних вид. цього джерела: «Киево-Печерский патерик» (1911), «Києво-Печерський патерик: Вступ, текст, примітки» (1931, перевид. 1991), Взявши за основу вид. другу Касіанівську редакцію патерика 1462, А. доповнив її текстом Арсеніївської редакції 1402, а також простежив зміни у тексті пам'ятки до синодального видання 1759. Ці публікації зберігають своє наук. значення й досі. Серед ін. розвідок А. важливими є дослідження історії Ізборника 1076, «Великих Четьї-Міней» Димитрія Ростовського та ін. П. у м. Вільнюс. Тв.: К вопросу об объеме и характере литературной. деятельности Нестора-летописца. В кн: Труды. ХІ Археологического съезда, т. 2. М., 1902; До питання про джерела Ізборника Свитослава 1076 р. «Науковий збірних Ленінградського товариства дослідників української історії, письменства та мови», 1929, т. 2; Ізборник Святослава 1О76 р. патерики. Там само, 1931, 7.3. Літ.: Берков П. Н. Хронологический список печатных работ члена-корреспондента АН СССР Д. И. Абра |
мовича (1873–1955) и литературы о нем. В кн.: Труди отдела древнерусской литературы, т. 12. М., І956.
А. Г. Плахонін. АБСОЛЮТИ́ЗМ (від лат. absolutus — безумовний, необмежений) — форма держ. правління, за якої верховна влада повністю належить монархові (царю, імператорові, королю), здійснюється без представницьких інституцій та конституційних обмежень. Термін «А.» виник на рубежі 15–19 ст. у середовищі вчених (уперше вжитий у Франції бл. 1796). У широкому сенсі він використовується для позначення необмеженої влади (тиранія, деспотія, диктатура, тоталітаризм тощо), у вузькому — для характеристики д-в ранньомодерної доби 16–18 ст. і має виразний європоцентричний акцент. Вживання терміна «А.» щодо тих чи ін. сучасних соціополіт. явищ підкреслює присутній у них елемент (реальний чи уявний) атавізму. Становлення А. як соціополіт. явища тісно пов'язане з руйнуванням традиційного середньовічного сусп-ва, його станового ладу «вічних» соціальних ролей, і формуванням нового тилу істор. спільності людей — нації. У ранньомодерну добу свідомість середньовіччя була підважена їдеєю природного права та заг.-людських цінностей. Результатом цього стала, зокрема, міфологема суверена як першоджерела політ. влади. Спочатку її підтримали лише прихильники рим. права та крайні папісти (див. Папство), що розвивали теорію богопомазаності рим. папи, згодом вона отримала заг. визнання. У сусп. свідомості монархи (або подібні до них «вожді» держ. утворень) набували нових знакових рис: вони вже не вважалися «помазаниками» Божими, а стали символами нац. єдності. Пишатися немісцевим походженням стає для «національної монархії» поганим тоном. У сусп. свідомості монархія дедалі більше набуває ознак найважливішого інституту нац. д-ви. Але в цілому ранньомодерні держ. утворення залишалися «сумішшю традиційної харизматичної монархії та сучасної організації» (Ф. Бродель). Серед теоретиків А. було чимало видатних інтелектуалів Нового часу — Н. Макіавеллі, Ж. Боден, Т. Гоббс та ін. Класичним прикладом реалізації абсолютистських принципів у політиці вважається Франція Людовика XIV |
11 АБСОЛЮТИЗМ [[File:|250px|alt=]]
|
Сторінка:Енциклопедія історії України. Т. 1 (А–В). 2003.pdf/11
Ця сторінка вичитана
