з одної сторони є незмірною поміччю для родин і народів, що гинуть без Христа, як слушно звертає на це увагу св. Ілярій: „Щож більше небезпечного для світа як те, що не приняв Христа?“, так з другої сторони не справляє навіть найменшої трудности державним зарядженням, бо Церква у своїй материнській второпности не противиться тому, щоби школи й виховні заведення для світських примінялися до слушних в кождім народі розпоряджень державної влади, а там, де могли би повстати якісь труднощі, є готова з нею порозумітися і все уложити за взаїмною згодою.
Крім цего має Церква право, якого не може зречися, а також обовязок, від якого не може бути звільнена, чування над цілим вихованням своїх дітий, віруючих, в якімнебудь публичнім чи приватнім заведенню, не тільки що до науки релігії, якої там уділяється, але також що до всіх инших наук і всіх заряджень, о скільки вони мають якийсь звязок з релігією й моральністю.
Виконування цего права не можна вважати за незаконне втручування, але як материнську опіку Церкви, яка хоронить своїх дітий від грозячої небезпеки всякої доктринальної і обичаєвої отруї. Це чування Церкви, як з одної сторони не створює жадної перешкоди, так з другої не може не принести успішної помочи добробутови родий й держави, тримаючи здалека від молоді ту моральну отрую, яка в тім віці, так недосвідченім і зміннім, дуже легко приймається та в практиці скоро поширюється. А що без релігійного й морального виобразувацня — як слушно звертає на це увагу Лев XIII. — „буде нездоровою всяка культура духа, то молодці, непризвичаєні до пошанування Бога, не зможуть знести карности чесного життя й призвичаєні до невідмовлювання нічого своїм пристрастям, дадуться легко потягнути до протидержавної акції“.
