Наслу́хались росі́йські[1] Москалі́, що на Куба́ні золоте́ дно: гро́ші — хоч лопа́тою гриби́, іх, мов, там і ку́ри ни клюю́ть. Заману́лось їм розбагаті́ти. Пішли́ вони́ на Куба́нь, і ті́льки що пириступи́ли гряни́цю Куба́нської о́бласти, коли-се́ — лижи́ть сторубльо́ва бома́жка. Оди́н Моска́ль за́раз же хоті́в її підня́ть, а дру́гий до йо́го кричи́ть: „Незама́й! Пусть лєжі́т! Нє сто́їт рук мара́ть — із-за такі́х пусьтяко́в нагіна́тса: да́льше пайдьо́м — бо́льше найдьо́м!“ Поки́нули вони́ ту бома́жку, і пішли́ да́лі. Іду́ть вони́ та йду́ть, ідуть та йду́ть. Іду́ть вони де́нь — нима́ нічо́го, ідуть дру́гий — нима́, тре́тій, читве́ртий — нима́ тобі́ ни гриця́! Харчі́в у їх ни було́, припада́ заробля́ть гро́ші по лю́дях. Пороби́лись вони́ там скі́льки — ни со́лоно здало́сь їм. От той, що ни вилі́в брать сторубльо́вки і ка́же това́ришеві: „Ні, ма́буть, ході́м, бра́те, ві́зьмем оту́ бома́жку!“ І пішли́ вони́. Коли до то́го мі́ста — а бума́жку вже кат спік.
(Катеринодар. В вереснї 1895 р. записано мною від мирового суддї Степана Харламповича Слабізьйона).
Два па́рубки зійшли́ ся до-ку́пи та й розмовля́ють: „Ти ни зна́їш, Стицько́, чого́ лю́ди родя́ть ця то біля́ві, то чорня́ві?“ — „Як ни знаю? — Зна́ю!“ — „А чого́?“ — „Того́, що одні́ родя́ть ця в день, і другі́ в ночі́“. — „І спра́вді, ма́буть, так! А ри́жі коли́?“ — „Ри́жі?“ — „Еге́!“ — „Ри́жі теж у день, ті́льке тоді́, як ду́же жа́рко“.
(Катеринодар. 1895. Записав О. Ю. Півень).
Мужи́цька свиня́ ви́йшла на у́лицу (!) і пішла́ ми́мо ба́рского двора́. Ба́рскій (!) соба́ка угля́дів, і ви́скочив за двір, та й здогна́в її і порва́в ду́же здо́рово. Мужи́к росирди́в ся на ба́рина і пода́в жа́лобу мирово́му суду́. Мирови́й визива́ на суд мужика́ і ба́рина 30 чи(сла́) января́. Діжда́в мужи́к тридця́того числа́, уста́в ра́но, посні́дав га́рно, і наки́нув на плечі яргачи́ну[2] і пішьо́в. Зайшьо́в до свіди́тиля, і пішли́ собі пома́лу. А ба́рин
