Двадцять років цієї монополії захисту російських державних інтересів на землях Подоня принесли різку зміну, як у зовнішньому його вигляді, так в його духовому, національно-культурному житті.
Зовнішній вигляд слободи Подоня перестав свідчити навіть про найменшій добробут її мешканців. Хати, що колись пишалися чистотою та охайністю, за тих двадцять років стали обшарпаними, облупаними, солом'яні стріхи попрогнивали, попровалювалися. Плоти навколо дворів подекуди спалені або розібрані, хліви, стодоли рідко де можна побачити. I стоять ці убогі хатки з розбитими вікнами, що лише ганчірками та дошками від непогоди позатикані, сумно дивляться на порожнє подвір'я… А церква? Обернена вона на склад сільсько-господарських машин. Не чути її дзвонів, не видко коло неї ні кобзаря, ні лірника, ні квітника дівчат і дітвори коло нього.
Не потрібні стали старости, дружки, світилки та бояри. Молодь про них вже нічого не знає. Не знає й тих звичаїв чи обрядів, що колись творили цілу поезію весілля чи свят.
Зникло й народне вбрання. Міський трафарет витіснив останню можливість для індивідуально-національної творчости, а підперла його страшенна біда. Немає вишиваних соро-
