Ф. ПУЩЕНКО.
Япанська словесна творчість із поміж сучасних є одна з найдавніших, і найбагатчих. Зокрема народня поезія, принаймні з тих, що увічнені в писанім слові, таки й найбагатча у світі. До того ж япанське письменство притьмом своєрідне; навіть коли воно що й позичало в сусідів, то надавало всьому національного духу, япанізуючи вщерть.
Проте воно поки що замало знайоме поза межами Япанії, бо її державна політика протягом понад дві тисячі років дуже втрудняла й зовнішні зносини й перебування чужинцям в країні, а через те й вивчення мови її та письменства. І лише від 1868 року, по революції, коли Япанія увійшла в сім'ю світових держав і стала прищеплювати до своєї культури й західню цивілізацію, стало можливим що далі все ширше знайомство з япанським письменством. Що далі більшає число перекладів япанських творів у инші мови[1], і япанське письменство явлє світові й надзвичайне чисельне багатство, і глибину, та своєрідність змісту, та ще й такі форми, що їх на Заході тільки шукають.
Перед VIII ст. в Япанії лише хінці й корейці, що там жили, знали письма, і дуже мало япанців. У 712 році з'явилася перша япанська книжка „kojiki", в 720 році друга — „nihongi". Зміст їх є перекази про стародавню історію Япанії, так далеко в давнину, як сягала в той час народня пам'ять (VI ст. до Р. Х.) і до часу появи книжок, отже за протяг часу понад 1000 р.
Найцікавіше в нашому разі в цих книжках се вказівки що япанці ще й не зовсім вийшовши з номадного стану (VII—V в. в. до Р. X.) „мали багато пісень — пишалися мовою… але, не знавши письма, переказували пісні усно і в багатьох варіянтах…и Книжки написано в хінських ідеограмах, але фонетично, згідно властивостям япанської мови[2].
