бота (правда, значно лекша) по улаштуванню містка для підходу до росписи, потягне за собою так багато турбот, уваги і матеріяльних витрат, що—боюсь—не буде вона виконана місцевими Чернигівськими силами, навіть і при їх щирому бажанню.
Тому—другий засіб зберегти роспись: зняти її з муру, як частину, що в сучасний мент не грає такої ролі в загальному розміщенні нових росписей, як у часи минулі—і перевезти до одного з відповідних музеїв для дальнішої консервації.
Третього виходу з того становища, в якому знаходиться роспись, я яе бачу, і його здається, і не може бути.
Залишати-ж роспись в тому стані, в якому вона знаходиться в сучасний мент після її відкриття, це в усякому разі (можливо, що це буде висловлено занадто різко!) злочин супроти пам’ятки першорядної ваги.
Про дальше існування такого важливого твору, як наша роспись, мусить дбати та інституція, яка повинна стежити за такими пам’ятками— Українська Академія Наук з її Археологічним Комітетом.
Київ,
1924. Травень.
