Сторінка:Журнал «Україна», 1924. – Кн. 1-2.djvu/17

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Акад. ВОЛОДИМИР ПЕРЕТЦ.

Найдавніша згадка про театр на Україні.

Кажучи про початок театральних вистав на Вкраїні покликуються звичайно на свідоцтво видатного українського письменника, атонського ченця Івана Вишенського, а власне на його лист р. 1606. (Ів. Франко, Ів. Вишенський і його твори 1895, с. 310) до стариці Домникії (Арх. югозап. Р. І, т. VII, с. 29), де знаменитий полеміст веде мову про науку та мистецтво і торкається їх відносин до релігії... „не вѣдомость хулю художества, але хулю, што теперешніе наши новые рускіе философы не знаютъ въ церкви ничтоже читати, ни тое самое псалтыри, ни часослова... А тежъ не вижу инших, толко простою наукою нашего благочестія воспитавшіеся — тые подвигъ церковный носятъ и отправуют; а латинских басней ученицы, зовемые казнодѣи, трудитися в церкви не хочютъ, толко комедіи строютъ и играютъ“. Ів. Франко підкреслює „дорогоцінне в історико-літературнім згляді реченє про значне розширене і замилуванє штуки драматичної по тодішніх школах православних“ (с. 313); з ним згоджується К. Харлампович (Зап.-рус. правосл. школы XVI и н. XVII в. 1898, с. 473). Але — оскільки можливо вважати оці слова за історичне свідоцтво про існування у самісінькім початку XVII ст. українського театру? Православному аскетові, проповіднику слова божого театр — відповідно поняттям його часу і оточення — здавався чимсь гріховним; тому і в листі до кн. В. К. Острозького він не раз називає набоженство католицьке—„комедійскимъ и машкарскимъ набоженствомъ“ (Акты ю.-з. Р. II, 207), виводячи його з „тмы поганскихъ. наукъ“. „Латына“, мовляв він, „танцуетъ въ славѣ въ можности въ розширеню машкарского и комедійского набоженства“ (ibid. 217). До цієї теми він звертається в „Писаніи до всѣхъ обще въ лядской земли живущихъ“, залічуючи „поганскихъ учителей, Аристотелей и Платоновъ“ до числа ненависних йому „машкарниковъ и комидійниковъ“ (Ibid. 225; порівн. 270: „ты жъ шествуй съ машкари и комедіами...“).

Таким чином, католики, що мали звичай робити по школах вистави для вправи учнів—здавалися Вишенському людьми, що їх не варто було поважати. — Дійсно, вже гуманістична школа на Заході, а після неї школа єзуїтська при кінці XVI ст. широко вживала театральних вистав, яко корисного для виховання своїх учнів. Комедії та трагедії відгравалися учнями не тільки в класі, але й прилюдно поза мурами шкіл; теми брано з класичного репертуару, головнішою метою була вправа в латинській мові. Пізніше оці вистави набувають морально-виховавчі прикмети, сюжети беруться найбільше з біблейської або церковної історії. На Вкраїні та взагалі в західній Русі вистави повинні були бути принадою, щоб уловляти прихильне до новин громадянство і непомітно приєднувати його до стада єдиної, що визволяє від гріхів, католицької церкви (див. Харлампович, с. 87), тому дозволено було грати п‘єси польською, а м.б. і українською мовою. Тому Ів. Вишенський обурюється на театр, особ-