ливо на шкільний. Розвідки ак. М. І. Петрова, проф. Резанова та мої докладно констатують ролю цього шкільного польського театру що-до утворення українського; але, на мою думку, лишається ще не розв'язаним питання: чи існував так само і в український школі звичай влаштовувати вистави під час Вишенського, чи він писав про це на Атоні—з людського поговору?
Не один він був з письменників, що гудив цей звичай. Вільнодумні люде давньої Польщи к. XVI ст. ще задовго перед Вишенським побачили, що наука єзуїтів—чисто поверховна. Нємоєвський спільно з аріянами докоряв їм за те, що вони приваблюють до себе молодіж, „sztuczkami“ (Grabowski, Literatura aryańska, 255). Безіменний автор памфлету „Equitis poloni in jezuitas actio prima“, вже в році 1590 писав, що до появи єзуїтів у поляків були вчені люде та школи і обвинувачував оцих нових освітників за те, що вони приваблюють учнів не корисною працею, але— „комедіями та трагедіями“ (fol. A4). Кальвінський казнодій Країнський почасти нагадує українського мораліста: в „Postylle Kościoła powszechnego“ р. 1611—він радить батькам виховувати діток в покорі, не читати навіть комедій та блазенських пісень; зацікавлення до цього—він утотожнює з піяцтвом та роспустою. (Grabowski, Liter, kalwińska, 208). Дуже виразно промовляв у цьому напрямі добре відомий на Вкраїнї Мартин Чехович, суворий аріянин в свойому творі „Wujek, to jest krótki odpis na pisanie ks. Jakóba Wujka teologa S. I.“ (s. 1. et а.): „Безбожність єзуїтів“, писав він „гордує простим розумінням віри; вона хоче притлумити правду поганською вченістю“. Він обвинувачує єзуїтів за їхнє гонорство непожиточне для духу і переконує читачів, що єзуїти будують віру „na szkolnych pogańskich filozofów naukach na grammatyce, na wydwornej muzyce, na dyalektyce, a podobno więcej na zofistyce na częstych bucznych wystawnych kosztownych komedy ach i tragedyach“, котрими, каже, więcej młodzi psujecie niż naprawiacie“ (fol. E). Цей польський попередник Ів. Вишенського, так само як український полеміст висовує думку: необхідність ставити опір світовій поганській науці, вивчаючи святе письмо та науку вчителів церкви.
Отак — вже в рр. 1560—70 наш письменник мав попередника, що гудив внесення до школи театральних вистав; його підтримували инші польські автори к. XVI—поч. XVII вв., сучасники Ів. Вишенського. Неможна припустити, щоб він, що виступив, яко вчений експерт в справі про книгу П. Скарги на користь Унії—не знав про дискусію польських письменників що-до єзуїтських шкільних комедій. Тому мені здається, чи не є напад Вишенського—лише літературне явище, що склалось під впливом аналогічних нападів добре знайомих йому польських інвектив проти єзуїтів. Коли так—чи можливо з певністю сказати, що слова Вишенського про „строющих и играющих комедії“ стосуються до українських шкіл його часу? Ця непевність підтримується ще"“ тим, що до перших діалогів П. Беринди (1616 р.) та К. Саковича (1622 р.)—ми не зустрічаємо ані жадного драматичного твору, що вийшов зі шкіл—Острозької чи Львівської.
