инших значних родин, він серцем, коли не вчинками, цурався завойовницької Англії. Вважав, що інтереси Шотландії не могли бути інтересами англо-саксонців, і щоб дати батьківщині самостійний розвиток, вирішив заснувати велику шотландську колонію на якомусь острові Океанії. Чи не мріяв він про ту незалежність у майбутньому, що її здійснили Сполучені Штати й без сумніву одержать коли-небудь Індія та Австралія? Може бути. Можливо також, що він перед ким і виявив свої таємні надії. Зрозуміло, що уряд відмовився допомагати його проєктові, ба навіть він чинив перешкоди, які в кожній иншій країні пригнітили-б людину. Та Гаррі не втратив бадьорости. Він удався з закликом до своїх земляків, офірував свої кошти на цю справу, збудував корабля і з добірним екіпажем вирушив досліджувати великі острови Тихого океану. Дітей своїх залишив він на опіку старої родички.
Це було року 1861. Протягом дванадцятьох місяців, аж до травня 1862 року, надходили відомості про Гранта. Але відколи він у червні виїхав з Кальяо, ніхто не чув більше за „Британію“ і „Морська газета“ мовчала про долю капітана.
Саме на цей час померла стара родичка Грантова, і двоє дітей залишилися на світі сами.
Мері Грант тоді мала тільки чотирнадцять років. Смілива дівчина не підупала духом, хоч дуже великого лиха завдала їй доля: вона присвятила себе цілком свойому братові, ще дитині.
Хлопця треба було виховувати, вчити. Мері дбала тільки за брата й мріяла про щасливу для нього будучину. Вже вирішила остаточно, що „Британія“ загинула, і батько помер, безперечно помер. Якже схвилювалася дівчина, коли випадково газетне оголошення трапило їй на очі й раптово вирвало її з страшної безнадійности.
Вагатися не можна було. Вона зараз-же вирішила, що треба робити. Хоч би мала довідатись, що на якомусь безлюдному березі, або на дні розбитого корабля знайдено труп капітана Гранта! Все краще, аніж сумніви й вічна болюча невідомість.
Дівчина розповіла за все братові, і того самого дня Грантові діти рушили Пертською залізницею. Увечері вони опинилися в Малькольм-Кестлі, і до Мері після відчаю і туги знову повернулася надія.
Ось яку сумну історію розповіла Мері Грант; розповіла просто, не думаючи про те, що ці довгі роки бідування вона трималася, як героїня. Та леді Еллен подумала про це замість неї, і кілька разів з слізьми на очах обнімала дітей капітана Гранта.
А Роберт, здавалося, уперше чув за це все; він слухав свою сестру з широко відкритими очима; він зрозумів все, що вона перетерпіла. Обнявши її, він скрикнув:
