Гленарван, і Леді Еллен, і майор, і слуги замку. Але самим своїм виглядом всі ці шотландці висловлювали обурення проти поведінки англійського уряду.
За кілька хвилин майор промовив до лорда Гленарвана:
— Отже, більше не маєте жодної надії?
— Жодної!
— Ну, — гукнув юний Роберт, — я піду, я знайду цих людей, і ми побачимо…
Роберт не скінчив своєї погрози, бо сестра його спинила; але стиснутий кулак його свідчив, що наміри хлопчик мав зовсім не миролюбні.
— Ні, Роберте, — сказала Мері, — ні! Подякуємо цих добрих людей за те, що вони для нас зробили, будемо їм довіку вдячні, і рушаймо удвох.
— Мері! — скрикнула леді Еллен.
— Міс, де ви хочете йти? — спитав лорд Гленарван.
— Я хочу впасти до ніг королеві, і ми побачимо, чи буде вона глуха, коли діти благатимуть про життя свойого батька.
Лорд Гленарван похитав головою… не тому, щоб він мав сумніви що до серця королеви британської. Ні, але він знав, що Мері Грант не пощастить навіть побачити її… Прохачі не досягають східців трону, і, мабуть, на дверях королівських палат написано слова, що їх виводять англійці на кермі своїх кораблів:
„Пасажирів просять не розмовляти з керівничим“.
Леді Еллен зрозуміла чоловікову думку. Вона знала, що молода дівчина хоче зробити марну спробу. Вона бачила, що діти знов засуджені на давнє безпорадне існування.
І тут вмить її шибнула велика й благородна думка.
— Мері, — скрикнула вона, — зачекайте, дитино, ось послухайте, що я вам скажу!
Молода дівчина, тримаючи брата за руку, вже хотіла відійти. Вона зупинилася.
Леді Еллен з слізьми в очах, але твердим голосом, з запалом сказала чоловікові:
— Едварде, пишучи цього листа й кидаючи його в море, капітан Грант довірив його тому, до чиїх рук він потрапить. Він потрапив до нас. Сама доля вказує нам шляхи…
— Що ви хочете сказати, Еллен? — глянув на неї лорд Едвард.
Глибока тиша залягла навколо.
— Я хочу сказати, — відповіла леді Еллен, — що можна вважати за щастя, як доводиться подружнє життя починати добрим ділом. Ось ви, любий Едварде, щоб зробити мені приємність, проєктували прогулянку. Та чи-ж не краще, не приємніше врятувати безталанних, що їх занедбує їхня-ж батьківщина!
— Еллен! — скрикнув лорд Гленарван.
