— А чи довга вона буде, мій любий Едварде?
— Це нам скаже капітан, — відповів Гленарван. — Чи добре ми їдемо? Вдоволені ви з корабля, Джоне?
— Дуже вдоволений мілорде, — мовив Джон. — „Дункан“ чудовий корабель, — морякові дуже приємно плавати ним. Ніколи зовнішнє приладдя й механізм не відповідали краще. Ми робимо 17 миль на годину. Якщо ця швидкість не зменшиться, ми протягом 10 днів перейдемо першу частину дороги, і менше, аніж за п'ять тижнів, обійдемо мис Горн.
— Чуєте, міс Мері? — сказала леді Гленарван, — раніше ніж за п'ять тижнів!
— Чую, леді, — відповіла молода дівчина, — мені серце затремтіло, як почула я капітанові слова.
— А як вам плавба, міс Мері? Не дуже прикро? — запитав лорд Гленарван.
— Ні, досить добре, особливої неприємности не почуваю… Та й швидко я зовсім призвичаюся до неї.
— А наш маленький Роберт?
— О, Роберт, — відповів Джон Мангльс, — як що він не занятий біля машини, то сидить на щоглах. Ручуся, що цей хлопчик сміятиметься з морської хвороби. Та ось гляньте! — Погляди всіх звернулися за капітаном до передньої щогли, де Роберт балансував мов мала папуга на висоті ста футів. Мері не могла заховати свойого переляку.
— О, заспокойтеся, міс, — я за нього відповідаю: обіцяю вам, що привеземо це чудесне хлопченя цілим до капітана Гранта; ми неодмінно знайдемо капітана, це я теж обіцяю.
— Якби все справдилося так, як ви сподіваєтеся, капітане, — відповіла молода дівчина.
— Люба дитино! — сказав лорд Гленарван: — ми повинні сподіватися. Втрачати бадьорість не годиться, навіть в самих найстрашніших обставинах. Та й гляньте, які хороші люди взялися до справи. Наша справа не тільки матиме успіх, але навіть не зустрінемо багато перешкод… Я обіцяю леді Еллен приємну подорож, і якщо не помиляюсь — додержу свойого слова.
— Едварде, — мовила леді Еллен, — ви найкращий з людей.
— Зовсім ні, але я маю найкращий екіпаж на найкращому кораблі. Хіба ви не милуєтеся нашою яхтою, міс Мері?
— Навпаки, мілорде, — відповіла молода дівчина, — я любуюся з неї, як справжній знавець.
— Так? Справді?
— Я дитиною гралася на батьковому кораблі; він хотів з мене зробити моряка; якби так сталося, я напевне не задумалася-б вести корабель або яхту.
— Що ви кажете, міс? — скрикнув Джон Мангльс.
— Як що так, міс, то ви матимете в особі капітана великого приятеля, бо він вище за все на світі ставить фах мо-
