Сторінка:Заливчий Андрій Дитинство 1929.djvu/33

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Ох, як-би швидше вмерти. Тоді-б вони зовсім инакше дивились на мене. Одягли-б чистеньку льолю; у труну-б положили, на стіл поставили, квітами-б уквітчали. І старі й молоді приходили-б дивитись на мене. І всі-б жаліли й зідхали. А мати плакала-б…

О, як мені хочеться вмерти… Вони-б мене страшенно жаліли. А я-б собі усміхався й мовчав. Читали-б молитви, накадили ладаном, попа-б запросили. І понесли-б на гору, на кладовище. Дзвонили-б у дзвони. З кожного-б двору виходили люди, малі й старі, — христились, дивились, жаліли-б… А я, я усміхався…

І от принесли-б вже на саму гору. Усім шкода було-б кидати мене у яму. І плакала-б мати. Не знала-б де дітись…

Тоді я-б устав…

О, тоді-б мати більш за мене турбувалась, більше ласкала і не сердилася-б на мене за юшку. Була-б коло мене. Боялася-б, щоб вдруге не вмер…

Ох, як мені хочеться вмерти…