позичила хліба і ніде було більше; та й ті прохали яко мога швидче повернути. І мати що-дня разів по п'ять шукала у кого б ще можна було б позичити. І не знаходила. У одних не було, до других почуття гонору не дозволяло йти. Що разу вона вагалась, але потім таки ні, не ходила.
А ми таки мало схожі були на людських дітей, — обтропані, замурзані. Пам'ятаю, у нас на голові були струпы: злипалось волосся від гною і крови; гній тік просто на обличчя й на шию; якось важко було повернути голову; руки завжди стирчали у волоссю і чухали, чухали. Якось сумно, тоскно було. Головне, ми не почували себе людськими дітьми. Другі діти були чистіші і кращі. Вони дражнили нас «мурзами». Мы почували себе страшенно приниженими, прибитими, нелюдськими дітьми.
Якось інстинктовно що-дня мене тягло до сусідів. Діла ніякого не було, а я навмисне там довго затримувався: хотілось побачити, як їдять. Чомусь найзручніше мені стоялося біля одвірку, далі якось ніяково було йти, особливо тоді, як їдять. Я тихо з заздрістю дивився на щасливих людей, але
12
