бачив, як я пірнув у воду. Всі намагалися щось згадати, але нічого не пригадували. Мати ж оповідала.
Йшов Черенок з коромислом на плечі по воду; дивиться, якась червона сорочка плаває по воді серед річки. Він і говорить матері.
«Чия то сорочка»?
А мати — ні слова та просто у річку, як була, так і кинулась.
Витягли мене вже неживого: роздягли, поклали на рядно та й одгойдали. І от я живий…
Кругом товпляться люди, допитують, посміхаються. І мати усміхається, держучи мене на руках. І західне червоне сонце усміхається з-за тополів.
Мені було трохи важко, але сумно-приємно.
Бо всі на мене звертали увагу. І люди. І мати. І сонце.
То було в-осени. Пожовкла трава на толоці, пожовкла й оболонь; тополі і верби пожовкли кругом. Листя сотнями спадало і тихо-тихо клалось додолу. Крізь ліс —
18
