Сторінка:Заливчий Андрій Зарізяка 1924.djvu/20

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


видко було — сходило жовте сонце. Було вже холодно.

 Ми ночували біля казана на дворі. Ми проснулись і у нас боліли голови: у мене, в брата і у сестри. Ми ледви доперли додому одежу. А босим ногам було холодно-холодно. Полотен уже не білили, роботи не було; і нас положили: брата й сестру на полу, мене на червонім дівані.

 Я лежав сам і пишався цим. Цей день нами дуже турбовались: годували, ласкали, — усе мати. Днів через два одужали брат і сестра, і на радість собі я лишився хворіти сам. Я вже не міг вставати. Важко було говорити. Я лежав і горячково мріяв. Брат здирав зі свого тіла одсталу стару шкуру, — з долонь і з рук; і на лобі здіймалася шкура. І мені хотілося здирати у себе, так не було, та й не міг: руки безсило спускались. Вони одужали і я чекав ще більшої ласки, ще більших турбот про себе.

 А у матері було тоді чогось багато роботи. Хата обставлялася діжками, помийницями, горшками. Просто переді мною парили кабанові полову, місили картоплю. На дворі привозили буряки, складали дрова.

19