Сторінка:Заливчий Андрій З літ дитинства 1919.djvu/12

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

— 8 —

маючи очей, я чую не маючи вух; я почуваю стиск душі і тугу, не маючи серця, грудей, я думаю без голови. Безформена маса зі всіми людськими чуттями.

 Я дивлюся вниз в чотирьохкутний просвіт між балками і нічого не бачу крім ще сірішого що темнішого повітря. Вгорі, навкруги — нічого не видко, крім сірих і білих крапель; вони то спускаються вниз, то підіймаються. Я з тугою знову оглядаюсь навкруги, дивлюся вниз і знову нічого не бачу, крім сірих і білих крапель повітря.

 Перехрестів балок безмежно далеко, безмежно багато. І на одному з них лежу я. На важкому дубовому хресті. І сіро, темно і важко навкруги. І важко душі.

 Підіймаються і спускаються сірі й білі краплі повітря. Неначе б то крутяться, підіймаються й знову спускаються велетенські дубові ґрати… І ні з чим зрівняти: неначе й стоять нерухомо. І так — без кінця, без краю…

 Так я себе пригадую вперше.