Сторінка:Заливчий Андрій З літ дитинства 1919.djvu/27

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

— 23 —

усміхався й мовчав. Читали б молитви, накадили ладаном, попа б запросили. І понесли б на гору, на кладовище. Дзвонили б у дзвони. З кожного б двору виходили люде малі й старі, — хрестились, дивились, жаліли б… А я, я усміхався б…

 І от принесли б вже на самую гору. Усім шкода було б кидати мене у яму. І плакала б мати. Не знала б, де дітись…

 Тоді я б встав…

 О, тоді б мати більш за мене турбовались, більше ласкала і не сердилась би на мене за юшку. Була б коло мене. Боялась би, щоб вдруге не вмер…

 Ох, як мені хочеться вмерти…