Сторінка:Заливчий Андрій З літ дитинства 1919.djvu/29

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

— 25 —

зуміли: знову пішли хвастощі на увесь куток: хвастав я і книжкою, і умінням читати, і тим, що знав самого вчителя, а я його й не бачив. А хлопці тільки заздрили.

 Прийшов і сподіваний день. Був молебінь, після того роспочалося навчання. Учитель, він же й панамарь, високий, чорний вже старий. У його що старіша вчителька і штук дванадцятеро ненажерливих дітей. Першим чином учитель росповів, що його не можна називати дядьком, або як небудь инакше, а треба називати Нікандром Викторовичем, і що не можна до його звертатись мужицькою мовою, а треба старатися панською. Годин зо-дві він показував нам ріжні літери то по одинці, то вкупі. Усім надокучило таке заняття. Нарешті він виняв скрипку, — усі кинулися до його, покидали свої місця, хто товпився біля столу, хто виліз на парту; заблищали очі, витягнулись шиї. Далі він взяв смичка і став намазувати його якоюсь жовто-прозорою грудкою. Усі зацікавились, усі не розуміли для чого то і що то. Один з нас видко найбільше знав — Оверко. Він, видко, хотів похвалися перед нами своїм знанням, а може просто, впізнавши знайому штуку з величезною зацікавленністю запитав:

 — Дядьку, то жевиця?

 Усі мовчали. Учитель взяв смичка і несподівано вдарив Оверка по голові. Усі зареготалися. Таке у Оверка зро-