Сторінка:Заливчий Андрій З літ дитинства 1919.djvu/35

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

— 31 —

вони такі чужі були. Хотілося похвастати, а йшов неначе милостини прохати. Перед своїми хлопцями я б не так позадавався. Я вже тиняюсь біля самої школи. Мені трохи холодно. Але ніхто з учителенків не виходить. Нарешті з’явився старший, — йому було років вісімнадцять.

 — Ти чого прийшов? Мені зробилось ніяково. Я топтався не місці, мовчав. Якоcь не хотілося зразу хвастнути — соромно було.

 — Ти ж не приніс сала або пирогів?

 — Ні — і почервонів.

 — Ну, так я тебе викину геть.

 — Мене взяли сором, образа і злість; упертісь додала решти. Я дражнив його, що він мене не викине, бо не дамся. Дражнив і болів. Від сорому і ганьби. Він виганяв мене, я одбивався. Нарешті, він схопив мене за руки і кинув мене через тин. Я полетів руками вниз, а він злякався, що розіб’юся і вхопив мене за полу. За полу моєї новенької сірої чумарки. Пола дранулась, і до моєї упертости додалося почуття жаху, ненависти і помсти.

 Я став на ноги, притулив до себе одірвану полу. Шкода новенької чумарки. Страшно, як битимуть дома за неї… Зціплені зуби, клубок злости в горлі, сльози жалю і страху.

 А він стояв з другого боку тину і сміявся…

 Видряпати очі, покусати руки… Але я стояв нерухомо.