І от з огляду на те все, що для „свободолюбних“ Запорожцїв було змістом цїлого життя, conditio sine qua non його, і чого тепер не признавав росийський уряд, і повстала еміґрація Запорожцїв в Туреннину, як цїлком натуральний акт реакції проти нового ладу життя, який почав заводити на Запорожі росийський уряд, як перший спосіб зберегти від гнобителїв все те, що було найбільш сьвятим і неминуче потрібним в очах пригноблених.
Повставши з таких мотивів, як бачимо полїтично-економічних, еміґрація чим дальше все більше і більше розросталась. Не дивлячись на те, що уряд росийський вживав всїх можливих способів, аби затримати еміґрацію і в тій цїли збільшував залоги в Сїчі і в иньших містах Запорожа, розставляв по Богу та Днїстрі чимало полків „для охорони кордону від Кримсько-турецьких земель і для унеможливлення утечі в сї землї Запорожцїв“[1], по шляхах та дорогах ставив застави і взагалї вживав „всѣ лучшіе осторожности и изслѣдованія“[2], — не дивлячись на всі сі репресиї, еміґрація прийняла такі розміри, що уже за рік після зруйнування Сїчи, а власне до липня 1776 р. число еміґрантів-запорожцїв в Туреччині сягало 7000 чоловіка[3].
Поголоски про те, що „добре буде Запорожцям і під Турком жити“, що „Турчин нас добре знає“ і тому прийме до себе і що
„Ой находились да у кінець Дунаю
„Та до купи лимани,
„Бо там наших Запорожцїв
„Сорок тисяч проживали“ —
мали широке росповсюдненнє серед народнїх мас на Запорожі і дїйсно не були самим лише утвором народньої поетичної творчости без живого реального змісту, але мали під собою більші-меньші фактичні підстави. А як такі, вони, укупі з сьвідомою аґітацією тих еміґрантів, що повертали з Туреччини на Запороже зі спеціяльною місією ширити думки про еміґрацію з Запорожа в Туреччину[4], відогравали ролю помічного фактора в збільшенню числа еміґрантів.
Все се не могло не завдавати клопоту росийському урядови, а самий факт осїдання еміґрантів в землях, що сумежили
