нять почутя, що витворилось через сотки лїт, на основі подій, а може єго змінити тілько дїйсне признанє й пошанованє прав. In hoc digno vinces, — а до сего фраз не треба, але дїла.
І. Корженко.
В р. 1890 появились в Росиї три книжки, що обговорюють Хмельниччину і колїївщину та й тим іменно визначують ся, що приносять з собою багато і нового материялу і нового погляду на ті найвизначнїйші в нашій істориї суспільні рухи. Суть то: 1) П. А. Кулишъ: Отпаденіе Малороссіи отъ Польщи (1340–1654). Москва 1890. 2) Геннадій Федоровичъ Карповъ: Въ защиту Богдана Хмельницкаго. Историко-критическія объясненія по поводу сочиненія П. А. Кулиша: Отпаденіе Малороссіи отъ Польщи“ в I. томі „Чтеній въ обществѣ Исторіи и Древностей Россійскихъ“ за р. 1890. 3) Шульгинъ Я.: Очеркъ Коліивщины по неизданнымъ и изданнымъ документамъ 1768 и ближайшихъ годовъ. Оттискъ изъ Кіевской Старины. Кіевъ 1890.
Позаяк обговорюють вони відносини україньско-руского народу до колишньої польскої держави, то цїлком природно мусїли звернути на себе увагу польских істориків. І звісний історик польский Корзон подає в орґанї львівского Товариства історичного „Kwartalnik historyczny, rocznik VI. 1892“. свої рецензиї на ті три працї, та на жаль не з однакою предметовостию. Бо коли рецензия на працї про Хмельниччину заслугує задля свого научного спокою на повне признанє, то ніяк сего не можна сказати про рецензию на працю Шульгина про гайдамаччину.
Рецензия та є так пристрасно полємічна, що автор її навіть позитивної думки про гайдамаччину просто не подає, лише каже догадуватись, що цїлий рух — то або найчистїший розбій шайки грабіжників, сповнений цїлком без причини на найневиннїйших людях, або се дїло рук звісного Мелхиседека Значка-Яворського, від 1761 р. ігумена монастиря
