того у неї під Тарасом було ще трійко дітей і вони, очевидно, більш за єго вимагали догляду і циклования. На щастє у Тараса була старийша за єго на вісїм років сестра, Катерина, вона й стала єму „нянькою незабутною терпеливою нїжною“.[1] Одначе невельми великого догляду можна було сподївати ся від дївчини-підлїтка. За доброго ладу Катерина Григоровна й сама ще вимагала матчиного догляду, пикловання і научування. Вже-ж коли мати була на панщинї, так нї в кого більш, як у неї на руках були і менші за Тараса сестри і брат і хатне і надвірне господарство жіноче: вона повинна була і корову в череду прогнати, а прийде з череди, нагодовавши і напоїти її, а може не без того, що й подоїти. Таким чином увесь її догляд за Тарасом, певна річ, не йшов далї того, що б в ранцї дитину умити, росчесати, Богу помолити да нагодовати. І Тарас цїлий день був під доглядом самого лишень Бога, на волї; ходив, бігав, вештав ся, де хотїв; бавив ся, як умів з інчими чужими дїтьми: чи то по улици, чи на городї, або в саду, чи в лїсї, чи на полї! Нїхто єго не спиняв, нїхто й не научував. За теж і вертав ся він до господи часом з гулею на лобі, часом з підбитим оком; а часом з різачкою в животї, коли наїсть ся було землї; а він любив її їсти! Так росте й за нашого часу велика сила дїтей по селах без доброго догляду.
Така повна воля дитинї бігати і вештати ся, де-хотя і скілько хоче, маючи свої лихі сторони, має, одначе, й добрі: дитина сама мусить мірковати про свої забавки, привчаєть ся спостерегати і придивляти ся до всего, що дїєть ся навкруги. Так було і з Тарасом і вже-ж не спинена воля мала добрий вплив на розвиток і склад єго хисту. Ходячи по горах та по долинах, по гаях, та по ярах, сидячи біля ставу, або біля ручая в саду, він придивляв ся до всего. Хлопець, з природи цїкавий і перенятливий, він і придивляв ся і прислухав ся і переймав ся вражінєм природи: гулянє по полю вітра, гомін дуброви, пісьня соловія глибоко западали до єго в душу; природна чарівна краса місцевости вабила єго до себе, не давала ему сидїти в тій хатї, де він бачив „пекло“. На волї на просторі в душу до єго западали перші зерна сеї фантазиї, що потім розгорнула ся так широко, пишно, роскішно. В головцї у дитини грала прирожденна єму цїкавість, будила бажаннє довідати ся, знати що, як і через що так стало ся і так дїєть ся в природї. На шестім, чи на семім лїтї свого віку у Тараса займаєть ся бажаннє подивитися, де кінець сьвіту, „де ті залїзні стовпи, що підпирають небо“? Про ті стовпи, певна річ, не раз трапляло ся ему чувати з уст людей старийших. І от раз, лежачи в саду під деревом, та дивлячись на супротилежну
- ↑ Княгиня 661.
