котрий, як і вся головна адмінїстрация маєтностий Енгедьгарда перебували у Вільшаній. До Дмитренка і вдав ся Тарас Григорович за дозволом. Певна річ, що Дмитренко, побачивши такого обірванця, яким ходив Тарас, здивовав ся, що воно прийшло просити ся в науку до малярства.
Принаймнї не міг він не зацїкавити ся і не розпитати Шевченка, а в розмові не можно було єму не спостерегти, що перед ним хлопець гострий, меткий, похіпний і взагалї своїм розвитком видаєть ся над єго ровесниками-крепаками. Дмитренкові тодї саме треба було таких хлопцїв з крепаків. Для Енгельгардового сина Павла, що був тодї полковником імператорської гвардиї, велено було набрати „гвардию“ з крепаків підлїтків дотепних — хто до куховарства, хто до лакеювання і т. ін. Дмитренкові здавало ся, що Тарас Шевченко саме і єсть один з таких, що годить ся в новобранцї панської гвардиї, він, замісць дозволу Тарасови йти в науку до маляра; звелїв йти єму в слуги. Спершу на пробу та на виучку взяли Тараса на пекарню до Дмитренка і віддали єго куховарови привчати до куховарства.
І от Тарас Григорович зовсїм несподївано з „пастиря стадъ непорочныхъ“ зробив ся кухарчам у панського управителя; скинув брудну сорочку, дїряву свитку, шапку — нїби конфедератку і мусїв одягти ся в куртку. Було се року 1829: значить Тарасови йшов шістьнадцятий рік!
Здаєть ся, не трудно вгадати, що дїяло ся тодї на душі у Тараса Григоровича і яка хмара журби і суму обгорнула єго голову! Єму не могло не здавати ся, що тепер вже на віки пропала єго ясна надїя, зробити ся коли небудь малярем! А вона ж була тодї саме так недалечко біля єго! Треба було тілько дозволу од Дмитренка! Овва! Нова куртка тепер, думав він, на віки загородила стежку до бажанного ідеалу!! І він, що доси звик жити і жив на волї, на просторі, по уподобі вештав ся з села до села, опинившись тепер у пекарнї кухарчам, мусїв почути те, що почувало б молоде орленя, приборкане і зачинене в клїтку! Він не міг тепер не згадати і не жалковати за тим „раєм“, що ввижав ся єму, коли він пас ягнята за селом і єму
„так весело було:
Господне небо і село
Ягня, здаєть ся, веселилось
І сонце гріло не пекло“…
Для людий, надїлених огнем висшого Божого дару, воля хоч би тілько й на полї, біля ягнят, покажетъ ся раюваннєм, коли її прирівняти до сїдїння в панській прихожій, або в пекарнї над полосканєм панської посуди! В полї — воля духу, а в панських прихожих — слузї, та ще крепакови — раз-у-раз пильнованнє і чатуваннє панського голосу! Такий
