ратури інших народів. Але-ж, починаючи з віку XIII. історичне житє України-Руси почало складати ся і зложило ся так не гаразд, що не сприяло воно ровиткови і зростови народно национального письменства. Навпаки письменство наше зустріли, тай досї ще зустрічають, такі ворожі обставини і умови околишні, що своєю сплою та вагою спиняли і нинї ще приголомшують наше слово; не давали і не дають йому іти свобідно до відповідного культурного зросту. Лишень в другій половині XIX. віку, певнійше вже під сам кінець його, в одному кутку українсько-руської землі почало трохи прояснювати ся, заняло ся наче на день і повіяло чимсь нїби похожим на те сьвіже і тепле повітрє, що не спиняє волї людського духу і добродїйно може впливати на потужний, культурно-поступовий розріст народно-национального слова.
Лиходійні історичні вчинки і ворожі відносини до України-Руси елєментів, неприхильних до єї житя самостійного і народно-вільного, примушували її усї свої лїпші сили споживати на боротьбу материальною силою своєї волї, віри, свого народно-национального істновання. Тим то мало хто з Українцїв захожував ся і пикловав ся обороняти край зброєю духовою; силою осьвіти, культури і цивілїзациї. Були люде, що добре тямили велику міц сієї зброї, як напр. Константин Острожський з початку XVI. в., митрополїта Петро Могила через 50 рр., Гетьман Іван Виговський і інчі, але-ж заходів своїх не можна їй було простати широко в масу, бо в краю раз-у-раз браковало потрібного спокійного житя і згоди з сусїднини державами. Скоро на Українї займав ся промінь национально-просьвітний, або взагалї культурний — ворожа сила або гасила єго, або пильновала спожити його собі на користь. Така тенденция переходить червоною ниткою через усю історию сусідних відносин до України і до єї национально-народного розвитку поступового.
3 часом, коли внутрішні чвари, усобиці і війни з сусідами втихомирили ся хоч трохи, край зазнає великого економічного лихолїтя, як напр. в кінці XVII. і з початку XVIII. в. страшенний голод і еміграцию[1] з однієї половини України на другу; або хоч би й „прорубуваннє“ українськими силами „вікна в Европу“. Петербург, Ладожский канал і т. і. — то памятники руїни справленної по Українї з початком XVIII. віку. Край тоді страшенно зубожів. Де в народі убожество, злиднї там осьвіта і письменство ніколи не спроможуть ся на добрий розвиток. І школа стояла тодї так, що не могла сприяти розвоєви письменства: своєю схолястикою і не відповідним часу і потребам края прямованнєм, школа,
- ↑ Костомаровъ. Ист. Мон. т. XVI. стр. 161 і далї.
