маючи за керманича духовенство, не спроможна була високо підіймати осьвіту і письменство.
Небавом по лївобережній Україні розпочали ся переміни в полїтичному і социяльно-економічному устрою, добутком котрого стала одірванність інтеліґенциї од народу і темнота маси. На правому боцї Днїпра одірванність шляхти од народу і розєднаннє їх інтересів стало ся геть ранїйше нїж на лївому боцї. Правобережна шляхта, приваблена інтересами шляхти польскої, покинула батьківску віру, звичаї і мову; окатоличила ся, ополячила ся, відчахнула ся від свого народу і опинила ся на становищи ворожому просьвітним і культурним інтересам народної маси свого краю. Теж саме постигло і лівобережну Україну в другій половинї XVIII. Але зерна сего лиха сїяно ще з початку того віку. Тут склали ся такі обставини ще з початку XVIII. в., що в Гетьманщинї чуло ся народне незадоволеннє, повстало тасованнє станів людности і місць житя. Козаки, пригнічені службою то в чужинї то для чужини, з доброї волї переходили на посполїтих, а поспільство рвало ся до козаків в підсусїдки. Інчі з посполїтих з власними ґрунтами і землями підпали під панів, котрих цар надїляв унїверсалами на маєтности. Сьмілївійші з таких тїкали з Гетьманщини або на правобереже, або на московські землї. На правобереже вабили обіцянки польских панів надати зайдам великих вильгот. Зайди, що осїли ся на суміжних землях московських панїв, небавом зазнали зовсїм іншої долї, нїж яку обіцяли їм пани і мусили тїкати; „але пани тієї країни Полянські, Тургеневу Стремяухови, Дурови і інчі, каже Костомаров, так потуряли своїм норовам, що наймення їх лишили ся до нашого часу в народних переказах, яко іменя розбишаків. Вони зібравши власних крепаків, погнали ся за українцями, руйновали села, нападали на людей серед шляху, ловили, били, мордовали і вбивали на смерть, не даючи пощади нї жіноцтву, нї дітям.[1]
Чимало українцїв з тих, що попереходили на Слободщину, спізнавши лад урядовання московських воєвод, теж мусїли втїкати.[2] Одно слово: народ тиняв ся не знаходячи захистку.
Лїпші осьвічені люде, що постачала Могилянська академия, чи так, чи інак були здебільша примушені працьовати не в рідному краю і не єму на користь. Руїна така ішла повагом, аж доки, справивши Румянцовщину і зруйнованнє Сїчи, не пришла до крепацтва; доки вчорашню старшину не одягла Москва в мундір „благороднаго россійскаго дворянства“. Разом з тим „дворянство“ почало цурати ся национальних зви-
