і лїтератур і положити тревалі підвалини під дальший успішний їх розвій. У всїх своїх творах поводив ся тілько горяним бажанєм, служити своїм землякам і дїлати для їх духових потреб не тілько устно з катедри, але також письменними творами. Справі народа свого був він цїлим серцем відданий, дїлив ся єго страданями і тїшив ся тим не богатим, що істория доброго і славного до сего часу подає, покладаючи в більшій мірі свої надїї на будучність народну. Тому́-ж то всї народно-рускі часописи на вість про єго смерть відізвались тяжким жалем і помістили довгі некрольоґи, а то не тілько в Галичинї і Буковинї, але і в далекій Америцї редактор рускої часописи „Свобода“ на вість о смерти Омеляна умістив горячим чутєм перейнятий стих, в якім заявляє, що дїти Руси на далекій чужинї складають духом вінець на домовинї незабутного покійника і при нїй присягають: Русь любити і за нею душу положити. І на Українї, росийский редактор „Київскої Старини“ В. П. Науменко, поміщаючи в грудневім випуску сего журнала р. 1894 некрольоґ проф. Ом. Огоновского, називає єго „одним з найбільших представителїв науки і суспільного житя в Галичині“ і каже, що смерть єго, так несподївана, що до науки і галицкого руского житя відчуваєсь дуже а дуже сильно. — І дїйстно, особа покійника і єго учені працї ледви чи можна буде так скоро заступити ким иньшим. Но за те дай Боже, щоб всї сини України-Руси, передумавши добре житє, дїла і письма Ом. Огоновского, згорнулись разом і згідно під вольний национальний прапор, котрий Омелян все так сьміло, чесно, неустрашимо і сильно держав, і працювали дальше й все дальше для нашого культурного піддвигненя, а певно, доки нарід наш житиме своїм независимим житєм, доки не стратить самосьвідомости національної самостійности, доти дїла і твори Омеляна будуть присьвічувати ясною зіркою на нашім национальнім небосклонї, а імя і слава єго переходити будуть з рода в род.
- В Станїславові, в лютім 1895.
